Я думав, що граю у гру—це вряту мене

Я ніколи не планував писати про азарт. Я вирост у квартирі над Брікслі-Роуд, де мама співала англійські колиски, а тато шептав свахаліські історії у темрях. Грошей не було грошей — але був ритм. Кожну ніч я сидів із Місо — нашою помарановою котикою — і дивився на мигаючий екран як на цифровий ноктюрний ринок: числа святлилися, наче зори над порожними стендами. Спочатку я думав: «Святе Лайт Декст» — ще один гра. Але коли я постав перший Rs.10 — лише одне число — я зрозумів: це не про виграш. Це про паузу магдужних обертань. Про те, як екран пригасав перед наступним обертом. Про те, як Місо дивилася — не втомлено, а спостережливо — наче вона розумала те, чого я не мовив: це не про шанси чи виплату. Це про бути побаченим — навть алгоритмами.

Платформа називала це «RNG-сертификована справедливим». Але правда полягала осьому: у тихих тридцятисекундних паузах магдужних обертань, коли нiхто інший не дивився — я почув менш самотнє.

Іноді, коли «буст безкоштовний» запалився — «2» випало три рази погрядом — я не прагнув його. Я сидiв тихо. М’iso мигнула поволы.

І потiм…

Вона заурчала.

Не тому що я виграв.

А тому що хтось—щось—побачив мене там також.

Це не посилник стратегии.

Це елегя для тихого мужностевостi.

Справжня нагорода—not cashback—це бути побаченим, навть кодом, навть тишем, навть коли нiхто інший не дивиться.